Lesen für die Ukraine (XIV.)

Serhij Zhadan: Regimentstrommeln, 23. März 2014
23. 3. 2014

Сергій Жадан

Вогнепальні й ножові, Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012 р.

Полкові барабани

Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках, перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.

Історія – гральний апарат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками ігрових автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
займатися кореспонденцією
з дияволом.

Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.

Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.


Serhij
Zhadan

aus dem Band „Wohnepal’ni i nozhowi“ (Schuss-  und Stichwaffen), Charkiw, Klub simejnoho dozwillja, 2012

Regimentstrommeln

Wie viel Zeit ist vergangen,
was ist alles passiert,
und jetzt tauchen sie wieder auf in den Straßen der Stadt,
von denen sie vor zehn, fünfzehn Jahren vertrieben,
ihre Körper in warmen Lederjacken,
getränkt mit Pulver und Blut, fortgebracht wurden.

Sie laufen wieder auf den Fußwegen und
und Kreuzungen – Teenager in Turnschuhen
und spitzen Slippern schreien sich heiser
in ihre Telefone, stoßen Verwünschungen
gegen den Teufel aus, der sie hinter sich
herführt voran
in den Tod
und ins Vergessen.

Die Geschichte ist ein Spielautomat,
den irgendwer aufs neue für dich
in Gang setzt.
Nichts passiert aus Versehen,
alles kehrt zu seiner Ordnung zurück.
Das Land, das im gelben Schnee der Depression
kreiselt, braucht frisches Blut,
drum werben wieder anonyme Agitatoren
in Schlafstädten
und Straßenbahnen junge Kämpfer an,
die Generäle von morgen,
bereit für die große Teilung,
bereit, um Grenzen zu kämpfen und
Pogrome zu inszenieren
in Büros und Waschanlagen.

Verlass mich nicht, Vaterland,
geh nicht mit den Sternen auf und davon,
bleib mit mir hier in den dämmrigen Parks
mit ihren eisernen Kästen der Spielautomaten,
die jemand mit den schwarzen
Teenagerherzen aufgezogen hat.
Wenn du mich verlässt,
ob meine Zuversicht dann reichen wird,
die Regimentstrommeln zu schlagen
ihre Briefe zu versenden,
mit dem Teufel
zu korrespondieren.

Versuchen wir es noch einmal:
Die Zeit kehrt in die alten Wohnungen zurück
und findet von uns keine Spuren vor.

Die Kinder sind trotzdem mutig
und wollen sich keinesfalls kampflos ergeben,
deswegen laufen sie den Trommlern nach,
in ihren Turnschuhen, extra gemacht,
um zum Angriff
überzugehen.

Verlass uns nicht, Hoffnung,
in dieser späten goldenen Ära,
wenn wir die Beute teilen,
aus Verzweiflung
die Liebesvorräte plündern
in den Armeedepots des Vaterlands.

(Claudia Dathe)

-

Ihr Kommentar

Ihre E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.


Newsletter

Blog

Übersetzungswürfel

Translating cube

Veranstaltungen

Events