Ulrike Almut Sandig: “Salzwasser” (Ukrainisch)

Übersetzt im Rahmen der ersten Werkstatt (April 2013), 25. Februar 2014
25. 2. 2014

Ульрике Альмут-Зандиґ: Солона вода

Ірина повернулася. Я злюся на неї так само, як і в день її від’їзду. І все одно, я стояла біля вікна, коли вони з татом нарешті з’явилися. Наш фіат їхав попри особняки, ставав усе більшим і більшим. Насправді я бачила лише його зелений дах і вікна. За ними нічого не видно, бо в машині надто темно. Майже чорно. Фіат двічі зникав за високими живоплотами. Потім минув і їх, а тоді повернув праворуч.

Наш багатоквартирний будинок – єдиний на краю селища, він для приїжджих, таких, як тато, Ірина і я. Ми – приїжджі, відколи мама поїхала. Для мене мама завжди у від’їзді. «Завжди» означає, що я не можу пригадати, як вона пахла, ні її голосу, ні того, де ми жили, коли мама ще була з нами. Тато каже німецькою, що ми жили в місті, і я була ще маленька, надто маленька, аби щось пам’ятати. Ірина каже російською: Забудь, Мальвочко. Вона дуже далеко. Краще тобі не пам’ятати. Ти звикла, бо й справді не можеш її пам’ятати. Я ж, каже Ірина, так і не звикла. За весь цей час так і не звикла, що мама поїхала, каже вона. А «поїхала» означає – повернулась на Чорне море. Хоч мама вже давно там, Ірина й далі розмовляє зі мною російською. Ми ж наполовину з Чорного моря, каже вона.

Чорне море біля Росії, і воно так далеко, що там вже квітнуть мальви, коли тут ще лежить сніг. Вода виблискує на сонці чорним, як скельця сонцезахисних окулярів, а небо – небесно-блакитне. Там усі постійно купаються і їдять рибу, якої ми тут ніколи не бачили. Відколи мама плаває у Чорному морі, ми її більше не бачили. Вона надто далеко, щоб отак просто взяти й поїхати, каже тато. Туди треба летіти. Отже, мама поїхала. А тепер ще й Ірина їздила без мене. На цілу зиму. Ірина скоро повернеться, казав тато. Ірина в лікарні. Так я й повірила. Яка ще лікарня?  Ірина на Чорному морі. На Чорному морі живе мама. Ірина була там, і я вже думала, тепер і вона не повернеться. Та ось вона тут.

Тато їхав так повільно, ніби віз у багажнику щось, що легко пошкодити, сирі яйця, наприклад, або морську свинку для мене – подарунок від мами. Колеса зашурхотіли на стоянці, і тато вимкнув двигун. Знадвору крізь штори нічого не побачиш, зате з кімнати все видно. Біля тата на передньому сидінні я розгледіла чорну Іринину косу. Вони вѝсіли не одразу. Крізь темні вікна машини я бачила, як Ірина дивиться просто себе, хоча попереду був лише дощаний паркан. Тато повернув до неї лице. Щось сказав? Якийсь час вони так і сиділи. Ніхто не поворухнувся, не ворушилась і я. Врешті вона розвернулася і штовхнула дверцята.

У багажнику лежала всього-на-всього її спортивна сумка. Сріблясто-червона, вона така велика, що Ірина бере її тільки у відпустки. Зазвичай ми їздимо всі разом. Тато, Ірина і я, але на Чорному морі не були ніколи. На Чорному морі є кілометрові набережні з пальмами. Я ще ніколи не бувала на набережній. Мама пише нам багато листів. Інколи присилає фотографії. Її бліде обличчя з чорною, мов смола, косою біля балюстради з білого каменю, а позаду Чорне море. Скоро я запрошу вас до себе, виводить вона великими круглими літерами. Ми підемо разом купатися, а потім я запечу для нас рибу. Чорне море насправді синє, але виблискує чорним. Так само, як мамине волосся. В Ірини мамине волосся. А у мене – сніжно-біле. Звучить краще, ніж «вибілене». Ти, Біла Мальвочко, вдалася в тата, каже Ірина російською. Але на Чорне море він відправив не мене, а Ірину з її чорною маминою косою. Ірина все худне і худне, тому вона ляже в лікарню, – теж мені відмовку знайшов, їсть вона бач замало. Що, зрештою, правда. Але Ірина їла так мало через Чорне море. Через Чорне море і через чорне волосся, яке в неї мамине. Просто перехвилювалася перед поїздкою. І ось вони підійшли до будинку і зиркнули на наші вікна. Я хутко запнула штори.

Щойно ключ опинився в замку, я розчахнула двері.  Ірина стояла за татом, схиливши голову набік, і всміхалася мені. Довга коса спадала їй на плече. Тато мимохідь провів мені рукою по голові. Десь позаду на підлогу гепнула срібляста сумка. Ірина нахилилася і цьомкнула мене в щоку, коса ковзнула по моєму лівому вусі. Привіт, Мальвочко. Ну, як ти? Вона єдина називає мене Мальвочкою. Іноді також Білою Мальвочкою. На Чорному морі ростуть мальви прерізних кольорів, навіть білі. Хоча білий – це взагалі не колір. Привіт, Катю, промурмотів мені у потилицю тато. Я стерла зі щоки Іринин поцілунок. Не дуже-то ти поспішала! – зауважила я. Ірина здивовано звела свої чорні, як смола, брови. Вона знову поправилася. Навіть на обличчі. Ну, що, наїлася рибки? – запитала я. Ірина у відповідь: Якої ще рибки?

Взагалі-то, ми сидимо у вітальні тільки коли дивимося телевізор. Вечорами всі разом, а по обіді інколи ми з Іриною, коли тата ще нема з роботи. Тоді йдуть ток-шоу, і ми завжди їли хліб з нутеллою, запиваючи фантою. Коли Ірина вже геть схудла, її хліб з нутеллою з’їдала я. Чому ти його не їси? – питала я спочатку. Бо він гидотний, звучало у відповідь. Чи: Бо від цього втрачаєш форму і потім плаваєш як сокира. Або: Бо мені хочеться чогось зовсім іншого. Я: І чого, наприклад? Вона: Солоної води. Я: Але ж від солоної води блюють. Ірина: Отож.

Тепер телевізор вимкнений. Закинувши нога на ногу, Ірина сидить на бильці крісла. Губи в неї намальовані темно-рожевою помадою, але все одно  пошерхлі, як завжди. У неї дуже довгі нігті зі стразами, по одному на кожному. Справжні? – вихопилося в мене. Вона похитала головою. Взагалі-то, я не збиралася з нею говорити. Але все ж заговорила: Ну, розповідай вже. Ірина звела брови. Могла б і сама, сказала вона, хоч разок мене провідати. Аякже, засміялась я. Просто так сісти в літак – і відправитися поштою. Повітряною поштою. Ха-ха-ха.

Тато сидить поруч зі мною на дивані, на скляний столик він поставив величезну миску печива. Ірина ошелешено подивилася на мене поверх печива. Зітхнувши, тато важко підвівся. Так, дівчата, сказав він, облиште це. Невже вам немає більше про що поговорити. Я похитала головою і теж підхопилася. У дверях ще раз обернулася. Ірина сповзла у крісло і втупилася у вимкнений телевізор.

За вечерею ми й далі мовчали.  Ірина їла бутерброди з сиром та ковбасою, немов в уповільненій кінозйомці, а тато спостерігав за нею і під кінець перехилився через весь стіл і тримав руку на її щоці так довго, аж поки Ірина не відвела голову. Повечерявши і помивши посуд, ми знову сиділи у вітальні. Тато дістав з шафи колоду карт і вклав її Ірині в руку. Він з усмішкою дивився, як вона тасує, зосереджено і мовчки. Ірина не підводила погляду від своїх блискучих нігтів. Я виграла сім партій з десяти. Врешті Ірина встала, заявила, що справжня канаста починається з чотирьох гравців, і пішла, пряма, мов свічка, спати. Тато подивився на мене. Я запитала: Чому вона нічого не розповідає про Чорне море? Тато: До чого тут Чорне море? Я: Ну, тоді про маму? Тато пильно подивився на мене і похитав головою. Катю, мовив він. Що?! – закричала я.

В кімнаті було темно. Ірина лежала одягнена на своєму ліжку. Вона дивилася в стелю. Шпалери на її половині кімнати всі обвішані яскравими постерами музичних груп, у темряві вони здавалися безбарвними. На найбільшому постері не група, а якесь портове місто, зняте з висоти пташиного польоту. Море на передньому плані було тепер чорне і не виблискувало. Я присіла на краєчок свого ліжка і повільно надягала піжаму. Чому мама нічого для мене не передала?

Ірина рвучко повернула голову в мій бік, я не могла як слід розгледіти виразу її лиця. Мама? – запитала вона.

Так, ти ж увесь цей час була там! Мене не обдуриш!

Ірина не відводила від мене свого чорного обличчя. У темряві її волосся здавалося тьм’яним. Потім вона знову повернулась лицем до стелі. Може, ще й очі заплющила. Чорне море, повела вона тихо, воно зовсім не чорне. Воно синє. Кожного дня по-іншому синє. Навіть уночі і коли штормить. Вздовж набережної ростуть сади з мальвами, з мальвами усіх можливих кольорів, навіть білими. А ще там рибні ресторанчики. Риба, прошепотіла Ірина російською, переливається всіма барвами веселки. Вона водиться у верхніх водах. Вгорі вода кришталево прозора, вона ряхтить на сонці і не дуже солона. Але на глибині вода така солона, що жодна риба не витримає. Усі просто вмирають, коли її нап’ються, Мальвочко. Риба гине від спраги у Чорному морі.

Коли я підхоплююсь з ліжка, Ірина підводить голову. Мені не видно виразу її лиця. Я, чую свій голос, питала не про це. Я не про це питала! Ти все забираєш собі! Ти була там без мене, ти і маму собі забираєш! – чую я свій крик і те, як знову й знову гамселю ногою у двері кімнати.

Übersetzung: Gruppe Deutsch-Ukrainisch (Werkstattleiter Jurko Prochasko)

Quelle und ©: Ulrike Almut Sandig: “Salzwasser” in: Flamingos. Geschichten. Frankfurt/M.: Schöffling und Co, 2010, S. 57–63.

 

-

Ihr Kommentar

Ihre E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.


Newsletter

Blog

Übersetzungswürfel

Translating cube

Veranstaltungen

Events